Главная > Поиски > ПРО БОГА - ДЛЯ НЕВЕРУЮЩИХ И ВЕРУЮЩИХ > КОММУНИКАТИВНЫЕ АТРИБУТЫ БОГА

КОММУНИКАТИВНЫЕ АТРИБУТЫ БОГА

Состояние дефицитарности, претензивности обусловливает уровень активности энергетических и информационных взаимодействий маетриальных систем...

О.Ю. Щербина-Яковлева

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ, КОМУНІКАТИВНИХ, МОРАЛЬНИХ ТА ЕСТЕТИЧНИХ АТРИБУТІВ БОГА

 

Сформульовані деякі логічні та методологічні припущення про можливість реального існування Бога як носія емоційності, волі, інтелекту у фізичному Всесвіті. Виділені синергетичні засади уявлень про Бога як творця  моральних та естетичних норм, властивих людській культурі.

 

It was founded some theoretical position about possibility of real being of God and His emotions, will, intellect in the physical World. Exposed the synergetic base of opinion that God is the creator of moral and aesthetical norms of human cultural.

 

Надана стаття є продовженням та логічним розвитком наших попередніх публікацій [5;6], де розглянути деякі аспекти можливості онтологічного (тобто реального, фізичного) існування Бога. Метою наших теоретичних пошуків є всебічне обґрунтування ствердження про те, що проблема існування Бога як реального феномену, що належить фізичному Всесвіту, може бути сформульована не тільки як філософська, але і як природознавча і в перспективі досліджувана методами конкретних природничих наук. На сучасному рівні розвитку філософсько-методологічного та природничого знання є можливою розбудова цілісної системи уявлень про сутність цього феномену, яка має ознаки логічно стрункої та аргументованої в її філософсько-світоглядних аспектах. Теоретико-методологічні засади аналізу сформульованої проблеми створюються при цілеспрямованому синтезі філософських онтологічних, гносеологічних, антрополого-психологічних та культурологічних ідей з положеннями синергетики, загальної теорії систем, теорії управління, теорії інформації тощо. Щодо її природничих аспектів, то арсеналу сучасних конкретно-наукових знань з фізики мікросвіту, астрофізики та астрономії вистачить для обґрунтування багатьох наших стверджень; але деякі з них, звичайно ж, повинні базуватися на гіпотезах з галузі фізики, космології, космогонії.

Основні положення нашої концепції формулюються в декількох теоретичних ствердженнях.

Проблема Бога може бути предметом не тільки теологічного вивчення, а й світського наукового дослідження. При тому вона може розглядатися не тільки релігієзнавством, культурологією, етнографією, психологією релігії і іншими подібними дисциплінами, де Бог трактується як продукт розвитку духовної культури суспільства і форма людської уяви, а й науками, вивчаючими Всесвіт та окремі його підсистеми як фізичну реальність.

Існують соціально-психологічні та світоглядні забобони, які перешкоджають такому ставленню до проблеми Бога. Вони зв’язані з перевагою вузького сцієнтизму у сучасній суспільній свідомості, сцієнтистськими та технократичними орієнтаціями системи середньої та вищої освіти, що веде до догматичного ствердження, яке належить громадської думці: “Наукою обґрунтовано, що бога немає”. При цьому тієї ж громадській думці належить ствердження, що “усі вірують в Бога”. Звичайно, що суперечливість цих двох обставин більшість пересічних громадян не усвідомлює, або ж пояснюють її існування як наслідок історичних культурних традицій та релігійного виховання.

Існує ще один світоглядний та соціально-психологічний забобон у свідомості саме наших співвітчизників. Він вкоренився в суспільну думку в добу панування вульгаризованої марксистсько-ленінської ідеології й завжди мав своє оформлення у вигляді афористичної тези “Релігія – опіум народу”. У підтексті цієї тези, тобто підсвідомо, зміститься ствердження, що релігія, а також і все, що до неї відноситься, не може бути об’єктом наукового вивчення у позитивному плані. Релігія є негативним об’єктом загостреної теоретичної критики і практичної ідеологічної, правової, політичної боротьби. Цю оцінку релігії як негативного суспільного явища перенесено на феномен Бога. Тобто Марксова теза у своєму підтексті змістить ще й підсвідоме, невербалізоване ствердження що бог є також негативним об’єктом критики, й будь-яка спроба розглянути його в позитивному плані є ренегатством. На цих положеннях була побудована вся система атеїстичної пропаганди і діяльність системи середньої и вищої освіти. Зрозуміло, що багато з тих, хто належить до поколінь, що виховувались у звісних умовах, є носіями стійкого свідомого та несвідомого неприйняття спроби позитивного ставлення як до релігії, так і до Бога.

Ці соціально-психологічні та світоглядні забобони можуть бути подолані. Суспільна свідомість здатна сприйняти ідею про те, що Бог існує як фізична реальність і це не суперечить науці, але це вимагає цілеспрямованого впливу на громадську думку з боку нових, недогматичних концепцій, а також, мабуть, своєрідної “виховної” роботи, психологічної підготовки, тому що руйнування світогляду ніколи не може бути безболісним.

Існують світоглядні та методологічні забобоні у свідомості науковців та більшості людей, які мають вищу освіту, що вкорінені ще в 18-19 століттях. В цю добу на фоні ще не подоланого захоплення класичною механікою розповсюджуються історичні та еволюційні погляди в таких галузях науки, як гражданська історія, геологія, астрономія, біологія тощо. На методологічному рівні класична механіка та історико-еволюційні ідеї суперечать одне одному. Але ця суперечність ще не усвідомлюється, навпаки, здійснюється їх підсвідомий синтез, з якого виникає характерне для 18 століття розуміння будь-якого прогресу як прямоспрямованого, лінійного, висхідного руху. У цю добу загальноприйнятим стало ствердження про те, що у Всесвіті “все” розвивається від “простого” до “складного”. При цьому під “простим” розуміються елементарні механічні чи фізичні форми руху, яким присвоюється назва “первісних”. Під “складним”, навпаки, розуміються таки форми руху, де мають місце “стрибки”, зигзаги та повороти у розвитку, процеси слідкування, управління, створення якісно нових систем, виникнення психізму матерії та мислення і яки отримають назву “похідних”. Саме таке розуміння прогресу у Всесвіті й у будь-якої його підсистемі й панує у свідомості науковців до сьогодення. Але чи не є воно догматичним?  Чому не можна припустити існування інших форм розвитку, у якому ті форми руху, яки сьогодні вважаються “складними”, виникають раніше, ніж ті, класифікуються як “прості”?

Цей забобон також може бути подоланим. Він має світоглядно-методологічний характер, тому й витіснити його з поглядів на Всесвіт здатна тільки рівноцінна ідея, яка містить у себе принципове інше з’ясування світоустрою. Ця ідея побудована на синтезі релігійної космогонії та загальновідомих положень сучасної фізики мікросвіту та синергетики. Цей синтез може вважатися в деякій мірі парадоксальнім, але за поглядами багатьох природознавців і філософів не є таким.

За релігійною картиною космоґенезу “спочатку створив Бог небо і землю. Земля ж була безвидна та пуста, і тьма над прірвою, і Дух Божий носився над водою” (Бут., 1, 1) [1, 5]. Або ж, за іншим її варіантом, “Спочатку було Слово, І Слово було у Бога, и Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути” (Ин., 1, 1) [1, 1127].

За поглядами догматичного механістичного релігієзнавства та природознавства ця картина є цілком фантастичною та антинауковою. Але для того, щоб визнати її реалістичною і в перспективі підтвердити даними сучасної космології та фізики, треба прийняти тільки одне гіпотетичне припущення. Фізичний носій креативних властивостей всесвітнього рівню, який називається в релігійної парадигмі Богом, виникає на першому ступені формування Всесвіту водночас чи відразу після Великого вибуху, який був початком його існування. Тобто первісна чи одна з первісних форм руху матерії – це Божественний рух.

Як це може бути поєднано з поглядами наукового природознавства? Перш за все, космологією підтверджено, що первісними були не якісь примітивні механічні форми руху, як це завжди стверджувалося у наших посібниках, а фізичні форми руху елементарних часток. Надщільне ядро Всесвіту (яке має щільність вище ядерного рівню ~ 1014 г/см³) у момент “Великого вибуху” трансформується у плазмову хмару, яка складається з субелементарних часток, подібних до відомих сучасної науці лептонів. Ця плазмова хмара у відповідності з поглядами синергетики є типовим статистичним об’єктом, який підкорюється всім законам резонансних взаємодій. Тобто в ній наявні всі фізичні умови для синергійного саморозвитку багаторівневих нелінійних систем.

Маса Всесвіту складає, за приблизними розрахунками, > 27х1046 кг, кількість елементарних часток оцінюється числом >162х1070. Наслідком таких її кількісних характеристик є наявність енергетичного потенціалу, що вимірюється як ~9х1066 кг х м/сек. (При цьому ми не розглядаємо питання про ймовірність існування багато чисельних Всесвітів, подібних чи не подібних до нашого Всесвіту, або “Міні-Всесвіту”, як його називає дехто з фізиків). Ці показники повинні розглядатися як показники активності синергійних процесів. Синергійний саморозвиток є процес космічної “творчості” самої матерії - це одна з аксіом синергетичної теорії. Таким чином, Всесвіт у його ранніх формах самоутворення існує як об’єкт, що має вельми незвичайні властивості: він самий важкий, самий великий і має самий значний енергійний потенціал. Його обсяг, вага та енергія майже “нескінченні”. Крім того, він має максимальний креативний потенціал, оскільки в ньому послідовно виникають космічні системи, жива матерія, людина, розум, людська цивілізація. Він сам себе розгортає у просторі та часі за законами резонансних синергетичних процесів, що і перетворює його на відомий нам сучасний Всесвіт. Все це є атрибутами Бога. Тоді можна поставити питання: чи не має цей космічний об’єкт (сингулярний Всесвіт до моменту Великого Вибуху, чи плазмова “хмара”, яка виникає відразу після Великого вибуху і є первісним Прото-Всесвітом) також й інших атрибутів Бога? Таких, як інтелект, здатність до накопичування та передачі інформації, моральних, естетичних властивостей тощо?

Розглянемо питання, чи може та фізична сутність, якою є Всесвіт з його наявними фізичними параметрами, мати такій атрибут, як інтелект?

Під інтелектом звичайно розуміється здатність до вирішення проблемних ситуацій, планування діяльності, проектування її ймовірних наслідків, передбачення варіантів руху по різним траєкторіям у процесі діяльності і тому подібне. Всі світові релігії, а також найбільш значні об’єктивно-ідеалістичні філософські теорії відмічають наявність у Всесвіті світового розумового джерела знання, носія багатопланової інформації, яка слугує орієнтиром для людини в її діяльності. Цей носій інформації отримує різні назви (Бог, Єдиний, Логос, Абсолютна Ідея), але сутність його завжди характеризується приблизно однаково.

Відносно об’єктивного існування цього феномену завжди формулюються взаємосуперечні судження. У стандартному судженні, що належить матеріалістичному “негативному” мисленню, твердиться, що образ Бога – це метафізичне відображення об’єктивної логіки речей  [4]. Під об’єктивною логікою речей порозуміваються стійки закони, зв’язки, що повторюються та визначають тенденції майбутнього розвитку систем. Людська пізнавальна діяльність, особливо наука, намагається відобразити ці зв’язки, тому вона має прогностичний потенціал. Деяка частина людства на інтуїтивному рівні сприймає існування цієї об’єктивної логіки, поетизує її, створюючи художньо-релігійні образи Логосу, Єдиного. Тобто будь-які об’єктивні закони, різноманітні за сферою свого субстанціонального виявлення, інтегруються в узагальнений образ Бога, інколи персоналізуються, тобто ототожнюються з деякою. космічною Особою. Це є механізмом виникнення релігійного образу Бога за традиційними матеріалістичними поглядами.

Другий варіант вирішення тієї ж проблеми такий. Чи не є можливим розвиток якихось властивостей, аналогічних людському інтелекту, у протоядрі Всесвіту чи на ранніх фазах його розширення? Власне кажучи, розмова повинна вестися не тільки про інтелект, а й про здатність до відчуття, вольових та комунікативних процесів, тобто психічних здібностей як таких, тому що інтелект у живій природі виникає як форма психіки і як наслідок її послідовного еволюційного розвитку. Щоб з’ясувати, як можливе існування психіки у неживій природі, треба було б глибоко розібратися, що таке психіка як атрибут живої природи. А це не зовсім легка задача. В науковому знанні нема чіткого визначення психіки. Головна проблема полягає в тому, що не з’ясовано, на якому рівні розвитку біологічних систем вона виникає, чи мають психіку прості організми, чи вона належить тільки вищим видам тварин?

Проблему сутності психіки ми досліджували окремо [3,35-42]. За нашим поглядом, виникнення психіки треба зв’язувати з виникненням суб’єктивності, тобто такої відокремленості біологічних систем із природного оточення, коли вона на стан дефіциту речовини, енергії або інформації реагує не тільки в формі фізичних або хімічних процесів, а й зазнає емоційного навантаження: відчуває задоволеність або незадоволеність. Ця система є дефіцитарною, тобто такою, яка не здатна існувати занадто довго, якщо дефіцит не буде поповнено. Вона є за своєю сутністю неврівноваженою системою, тобто вона взагалі здатна до будь-яких змін у формах свого існування. Внутрішня напруга у її існуванні обумовлює активну, цілеспрямовану реакцію системи – спробу подолати дефіцит [3, 14-22].

Дефіцитарна система за своєю сутністю є такою, у якої наявна потреба. Ми називаємо таку систему претензійною (від англ. pretension – домагання). Тобто дефіцитарна система за своєю природою наділена “претензіями” по відношенню до інших об’єктів, шукаючи середи них ті, що здатні поповніти її нестачу речовини, енергії та інформації. Вона необхідно є інтенційною, постійно перебуває у стані неспокою, здатна до взаємодії, тяжіє до контактів з іншими системами [3, 22].

Про людську претензійність ми кажемо: людина “домагається”, “потребує”, “хоче”, “вимагає”, “стримиться”, “бажає”.

Претензійна система взаємодій із світом, яка створюється інтенціями до володіння умовами для забезпечення існування фізичної системи, є першим рівнем суб’єктивного світовідношення. Претензійність відокремлює систему від інших систем й водночас поєднує з ними, тому що саме від них “відокремлена” система намагається отримати речовину, енергію та інформацію.

Але будь-яка система, у якої є нестача елементу чи умови для існування, є дефіцитарною і інтенційною. Вона, звичайно ж, не “домагається”, не “потребує”, не “хоче”, не “вимагає” від оточення нічого, але фізичні процеси, що в неї відбуваються, активно передають інформацію про її стан. Ми, люди, вважаємо, що машина, яка скрипить від того, що її не змазали, не відчуває болю чи страху. А якщо це не зовсім так?

Але не доторкаючись зараз до питань про такі “грубі” форми матерії, припустимо, що легкі та “тонкі” лептони, коли вини згортаються в конгломерації, отримують якісь “надзвичайні” властивості. Перш за все, кожна частинка у лептонної плазмі має значний енергійний потенціал. Це означає, що вона повинна рухатися. А рухатися у фазі сингулярного Всесвіту спочатку нема куди (Щільність матерії до Великого вибуху складає 1093 г/см3). “Суперщілність” первісного ядра Всесвіту зовсім не веде до його врівноваженості. Навпаки, колосальна скупченість часточок на цієї стадії існування Всесвіту зазначає його загальну максимальну неврівноваженість, тому що кожна часточка повинна кудись рухатися. Вона намагається, стримиться рухатись! Саме тому Великій вибух не міг не здійснитися.

Ми вважаємо можливим зробити таке припущення: лептонні часточки у фазі суперщілного ядра Всесвіту, внаслідок того, що їх загальна кількість і маса “нескінченні”, а індивідуальна маса дуже мала, мають здатність відчувати щось подібне до емоційної реакції чи почуття, до якого здатна жива істота. Ця здатність виникає тоді, коли лептони утримують перші конгломерації. А це здійснюється саме у фазі суперщілності до моменту Великого вибуху. Ці конгломерації виникають по законами резонансної взаємодії: скупченість лептонів, якою б високою не була щільність речовини, не абсолютна, вона дає деяку мінімальну можливість руху для окремих часточок. Внаслідок резонансної взаємодіє часточки утворюють об’єднання (конгломерації), кожне з котрих має енергетичний потенціал, рівний сумі енергій окремих лептонів. При цьому воно має вектор руху, що виникає за законами складання індивідуальних векторів руху об’єднаних в конгломерації часточок. Вибух виникає тому, що сили розбігу лептонів у якійсь момент переважають над силами їхнього збігання. Але саме у процесі розбігу вони й утворюють свої перши конгломерації. Внаслідок значної щільності ці конгломерації є ще доядерними утвореннями. Але відразу після вибуху через 0,01 сек щільність маси матерії зніжується до ~1014 г/см3, і в цей момент вже виникають фотони, електрони, позитрони, нейтрино та антинейтрино.

Якщо зроблено припущення про реальну можливість виникнення у фазі доядерних лептонних конгломерацій стану “мені добре - мені погано”, тобто “задоволення – незадоволення”, аналогічного емоційним станам у живій природі, логічно розвиваються наступні ствердження.

1. Взаємодії між лептонами здійснюються за законами синергетики, тобто як фізичні резонансні процеси. Але відчуття стану “задоволення – незадоволення” у лептонних конгломерацій постає регулятором їх руху. Можливо, вони поступово навчаються цілеспрямовано направляти свій рух таким чином, щоб підвищувати стан задоволеності. На цьому ступенні зв’язки між конгломераціями лептонів виникають вже не випадково, а внаслідок їхнього “внутрішнього наміру”.

2. Ті зв’язки, які підвищують рівень задоволеності, стають стійкими, повторюються частиш, ніж інші. (Але тяжіння до таких зв’язків не може подолати існування також й зв’язків, що підвищують рівень незадоволеності). Розвивається здатність до спрямованого впливу на вибір напрямку руху, його швидкість, рівень енергійних витрат та накопичування тощо.

3. У лептонних конгломераціях розвиваються здатності відчуття, волі, мислення, самосвідомості, аналогічні до біологічних. Внутрішнє емоційне навантаження є передумовою виникнення “образу” себе – зачатку самосвідомості на рівні відчуття “мені добре - мені погано”. Біологам не відомо, чи здатні до такого зазнання себе простіші організми – амеби, черви.

Емоційне навантаження є джерелом розвитку психіки взагалі, тому що тільки на її основі розвивається нервова система як інструмент саморегуляції, виникають відчуття, почуттєві сприйняття, вольові, розумові процеси, діяльнісна активність. Суб’єктивність на рівні “мені добре - мені погано” розвивається, здатна до самоорганізації, виконує функції відображення оточуючого, оцінки та регуляції свого стану. Її розвиток прослідковано в еволюційному процесі живої природи як розвиток форм біологічного відображення. У біологічних систем суб’єктивність, чи “образ себе” реалізується через програми самоконтролю, самоуправління, самополагання, самопроєктування. Більш складні форми відображення є надбудовою над емоціями. Вони (воля, відчуття, сприйняття, почуття, мислення, діяльність, свідомість тощо) інтегруються з емоціями. Але емоції завжди є внутрішнім двигуном усіх форм психічної діяльності.

Опосередкованим аргументом на користь нашої концепції є сам факт існування людської “души”, а також психіки у світі тварин. Психіка існує як наслідок розвитку природи. Вона має свого реального носія – фізичну часточку. Ця часточка ще невідома науці на сучасному рівні її розвитку. Відомо лише, що шукати її треба саме в світі субелементарних часточок – лептонів. Хай навіть первісні часточки, з яких складається матерія у Всесвіті на ступені до Великого вибуху, ще не здатні до відчуття емоційних станів. Але рано чи пізно відтворюються і ті форми лептонів, що до цього здатні, і які повинні бути фізичними носіями психічних процесів.

Бог як фізичне лептонне утворення існує перш за все як емоційна істота. Можливо, емоційні стани виникають не в фазі недиференційованої “плазмової хмари”, а в фазі її розпаду на окремі щільні утворення - зародки майбутніх метагалактик. Ці зародки також, як і будь-яки інші об’єднання матеріальних часточок, є статистичними об’єктами, тобто здатні до резонансних взаємодій за законами синергетики.

Тут з’ясується ще один цікавий аспект проблеми, що вивчається. Якщо емоційні здібності Бога виникли на ступені до Великого вибуху, то він початково був Єдиним носієм Космічного розуму. Але, якщо ці здібності виникають на стадії утворення окремих фізичних матеріальних систем (плазмових хмар, Метагалактик чи Галактик, то він не є єдиним. І навіть в будь-якому разі він не є Єдиним у сучасний період існування Всесвіту. Точніше, він не є єдиною матеріальною системою у вузькому, фізичному чи речовинному смислі. Але єдність його забезпечується інформаційними зв’язками, тобто у фізичному смислі сучасний Космічний розум є чимось подібним до всесвітніх сітей Інтернету.

Лептон, до слова, може бути носієм й людської думки, свідомості, інших психічних процесів, тому що носія психічних процесів досі не виявлено. Людська “душа” за відомими повідомленнями “важить” біля 4 г. Можливо припустити, що ця вага є саме масою лептонної конгломерації, яка створює людську душу, тобто є фізичним носієм психічних процесів. В такому разі, чи не є вага лептонів, які складають масу Прото-Всесвіта, достатньою для виникнення космічної души?

Якщо фізичним носієм людської психіки і космічного розуму, чи Космічної души, є одна й та ж фізична частка – лептон, то зрозуміло, що інтенсивність психічної діяльності прямо пропорційно залежить від маси лептонів, які об’єднані в одну локальну конгломерацію. Тоді найбільша з усіх лептонних конгломерацій має найбільший психічний потенціал. А така конгломерація існувала саме у фазі суперщілного первісного ядра Всесвіту. Тобто на цьому етапі виникли усі форми космічної психіки, розуму, свідомості. Саме на цьому етапі існував такий колосальний енергетичний та інформаційний потенціал, що цей Космічний Розум “продумав” все своє існування в усіх його варіантах, спланував всі ступіні свого майбутнього розвитку, передбачив всі події у своєму існуванні від свого “народження” до “кінця світу”.

Саме таке припущення дає відповідь на всі неприступні досі питання, у тому числі про виникнення людини та людського розуму.

Людська душа має органи, за допомогою яких вона реалізує свою претензійність. Це тіло, оболонка души. Тобто вища, “духовна” (психічна) форма руху лептонних систем реалізує свою претензійність за допомогою нижчих форм руху – біофізичного, біохімічного, біофізиологічного. Чому це так? Чому душа не могла оставатися у своєму чистому вигляді й не втілюватися у нестійку й уразливу оболонку?

Для обґрунтування своєї концепції ми опираємось на ствердження про існування процесів багаторівневого реструктурування інформації у процесах її обігу у Всесвіті у цілому  й у окремих інформаційних системах тощо. Якщо у процесі синергийного саморозвитку Всесвіту послідовно виникають багаторівневі системи, які існують як “системи в системах”, зрозуміло, що їх властивості також зазнають відповідну трансформацію. Це відноситься до форм існування речовини, енергії , а також й до інформації. Якщо нові системи розвиваються як “підсистеми” в “надсистемах” чи, навпаки, надсистеми надбудовуються над підсистемами, то і інформація, носіями якої вони є, також існує в нових формах. Колись дослідник філософських аспектів існування живої матерії В.І. Кремянський сформулював творче положення про те, що ієрархічний розвиток багаторівневих систем веде до утворення інформаційних “структур в структурах”, які також зв’язані ієрархічними відносинами надсистем і підсистем [2, 211]. Це положення, на наш погляд, заслуговує на те, щоб його всебічно використати в сучасних синергетичних дослідженнях таємниць Всесвіту.

Вже на ступені суперщільного ядра Всесвіту первісна конгломерація лептонів зазнає невідому нам кількість реструктурування своїх інформаційних утворень. Тут виникають такі форми обробки та розповсюдження інформації, які навряд чи могуть бути нами усвідомлені, тому що їх носієм є вся маса лептонів Всесвіту. Це форми функціонування Космічного розуму, і цим сказано все. Але цей розум усвідомлює, що можливості його обмежені одноманітністю форм існування матерії та варіантів руху. На стадії суперщільного ядра не існує різноманітності форм руху. Ти можливості руху, саморозвитку, формоутворення, які є на цієї стадії, були використані ще до Великого вибуху. Чому відбувається великий вибух? А він відбувається саме тому, що у лептонних часточок є намагання рухатись. Із одноманітності вихідного ядра створюється розмаїття фізичних, хімічних, а потім і біологічних форм існування матерії.

Лептонний “Бог”, розум якого у вихідній формі був тотожнім з його лептонним тілом,  сам створює розмаїття своїх “тілесних органів”. “Органами” його діяльності стають ти синергетичні системи, які він створює. “Знаряддями” його діяльності є ти самі резонансні взаємодії, що здійснюються у синергетичних процесах саморозвитку багаторівневих систем. Можна було б казати, що Бог своєю креативною діяльністю спасається від нудоти. Також можна було б казати, що він сам вигадує для себе розмаїття ігор: він грає в створення Космосу для тогою щоб не відчувати нудьгу.

Ти позиції, що ми розвиваємо, дозволяють зрозуміти й відому проблему космічної антропності. Дійсно, Космос антропен, тобто Бог свторив людину для того, що вона стала суб’єктом пізнання природи, Всесвіту, Космосу, а відтак – і Бога.

У зв’язку з викладеними нами позиціями зрозуміло, що проблема можливості існування моральних та естетичних атрибутів у Бога не є дуже складною для вирішення. В усіх релігійних системах культивуються погляди на Бога як на вищого арбітра в питаннях людської гріховності та добро чесності, а також і у оцінках прекрасного та безобразного. Але чи дійсно Бог створює норми людської моралі та канони естетичного сприйняття? Вважаємо, що їх походження завжди є людським, історичним. Вони відображують у себе соціокультурні цінності, це є їх “природою”, дійсною сутністю. Щодо об’єктивних, космічних джерел моралі та краси, то вини полягають тільки в одному: у відтворенні в них форм об’єктивного порядку та безпорядку, конструктивних системостворюючих процесів та деструктивних, системоруйнуючих.

В цілому, як ми вважаємо, саме у тому Всесвіті, у якому ми існуємо, з його фізичними властивостями, які все більше познаються сучасною наукою, може і повинен існувати саме той Бог, якого уявляють себе люди.

Література

  1. Библия. Книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. – Изд Московской Патриархии. – М. – 1976.
  2. Кремянский В.И. Биологические информационные гиперструктуры как формы отражения // Ленинская теория отражения и современная наука. Теория отражения и естествознание. – София: Наука и изкуство. – 1973.
  3. Щербина-Яковлева Е.Е. Объективная логика бытия как онтологический источник субъективной рациональности // Філософські проблеми буття і сучасність. – Суми: ВВП “Мрія-1” ЛТД. – 1996.
  4. Щербина-Яковлева Е.Е. Идея существования Бога и современная картина мира // Сучасна картина світу: інтеграція наукового та позанаукового знання. – Суми: ВВП “Мрія-1” ЛТД, УАБС. – 2002.
  5. Щербина-Яковлева Е.Е..«Бог», «божественное», и «сверхъестественное» как объекты человеческого восприятия // Філософські науки. – Суми: Вид. СумДПУ. – 2002.

3.     Щербина-Яковлева Е.Е. Мироотношение и иррациональность. Научная  монография. – Суми: Вид. СДПУ. – 1996.

 

 

Щербина-Яковлева Е.Е. Методологічні підходи до вивчення інтелектуальних, комунікативних, моральних та естетичних атрибутів Бога // Філософськи науки. – Суми: Вид. СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2004. – С.40 – 49.

© 2010 olena.scherbina.sumy.ua | Design by metamorphozis.com. | Powered by Lubimy Site